Разом з Фондом “Добра Воля” (Краків. Польща) реалізовується проєкт «Громадський архів усної історії», в рамках якого здійснюється відео запис десятків "усних історій" волонтерів, ветеранів АТО/ООС.

Марта Пивоваренко ділиться з нами думками про проєкт:

"Герої цього проекту – моральні авторитети, люди, чия доля переплелася з історією краю, які робили і роблять свій внесок у розвиток суспільства.

“Усні історики” фіксують їхні розповіді на камери та диктофони. Зокрема, на Львівщині записано більше як 40 великих інтерв’ю.

Наприклад, одна з наших героїнь – це жінка, яка була свідком штучного голоду 1946-1947 років. Переживши війну, вона добре знає, що для них означала експропріація зерна, як ці дві події вплинули на цілі покоління українців.

Мало хто про ці події знає з перших уст. Лише факти в підручниках історії – це не вичерпний спосіб осягнути, як ця подія вплинула на наше суспільне життя.

Для більшості країн війна – це перелік історичних подій, для лідерів держав війна – це число людей, які постраждали. Але це не людські обличчя. Зовнішня оцінка та зведені дані не дають розуміння процесу. А війна має теж людське обличчя.

Ми говоримо також із тими, хто “не був почутий” – це і представники меншин, і маргінальні групи. Говоримо про складні та замовчувані речі. І про ті, що вважалися неважливими на фоні домінуючого дискурсу.

В українській історії та житті людей найбільш разючим, тим що довго пам’ятається, є досвід травматичний. Частенько під час запису виникають паузи.

Ми пишемо відеоінтерв’ю і аудіоінтерв’ю. Раніше усні історії писали тільки на аудіо. Відеозапис хороший інструмент тим, що ти, фіксуючи паузи, які людина робить, краще розумієш значення несказаного.

Інструмент усної історії зберігає все інтерв’ю, без втручання, без прискорення героїні чи героя. Бо через емоції людини і мову її тіла розумієш часом більше, чому вона зробила тут паузу, ніж зі слів.

Для усної історії є важливим уміння людини гарно розповісти свою історію. Цінність усної історії громади не в журналістському викладі.

Наприклад, ми писали Івана Івановича Сварника два дні підряд, по п’ять годин. А після перерви дописували ще дві вагомі для нього частини життя.

Ті, хто хоче бути усними істориками, має бути дуже терплячим та готовим почути усю життєву історію.

Суть усної історії – отримати розповідь про життя, не впливаючи на героя, розкриваючи його, занурюючись із ним у той досвід, про який ідеться."